Mitchell Lanigan Books

Глава 1 19 лютого 2022 року У середині лютого Київ опинився в обіймах незвично м’якої зими. Низьке від хмар небо віщувало сніг, але рідко виконувало свої обіцянки. Дніпро, який раніше взимку майже повністю сковувала крига, біг вільно. Голі дерева на його берегах завмерли в очікуванні весни. Зима слабшала поступово, неохоче звільняючи місце для ранньої весни. Однак тонкий, ледь вловний запах землі вже вгадувався в повітрі. Лютий подарував старовинному місту перепочинок від негоди й пробудив природу від довгого спокою. Настав час змін — зима відступала, даючи першим несміливим паросткам зелені прорватися до світла. Мальовничі пагорби правого берега, оплетені звивистими стежками та прикрашені золотими куполами Печерської лаври, готувалися ожити всього за кілька тижнів. Майдан, серце міста, вже був позбавлений своєї зимової білосніжної мантії. Його бруківка та величні пам’ятники здавалися такими ж сірими, як похмуре небо. Попри зневіру, що закралася в серця людей, повітря тут було просочене духом стійкості й прагненням до свободи, які колись спалахнули саме на цій площі вогнем Революції. Тут минуле, що складалося з боротьби й перемог, перепліталося зі сповненим надії сьогоденням, перетворюючи площу на священний символ єдності та мужності. Навіть під сірим холодним покривалом життя в Києві пульсувало у своєму звичному ритмі. Вулиці кипіли енергією жителів. У кав’ярнях, що давали прихисток від холоду, було повно відвідувачів. Бесіди велися за філіжанкою кави, ароматна пара від якої, наче подих, здіймалася вгору. Дмитра Орлова, одного з найдосвідченіших оперативників російської секретної служби, до Києва привела вкрай важлива місія. Куратори з ФСБ доручили йому підготувати й провести небезпечну операцію, результат якої міг змінити геополітичний ландшафт. Це сміливе й зухвале завдання знову занурило Дмитра у світ, де межі між правильним і неправильним стиралися до невпізнання. Він прямував уздовж Дніпра на північний схід міста — на Оболонь, де мала відбутися секретна зустріч. Відчуття невідворотної небезпеки не полишало його. Здавалося, що все навколо стоїть на порозі великих змін, які незабаром зламають мирний плин життя цього міста. Однак це буде не весняне пробудження. Просте, звичне життя, яке він спостерігав за вікнами машини, з одного боку, й усвідомлення того, що насувається щось погане, з іншого, тиснули на Дмитра, нагадуючи, як швидко все може змінитися і якою тонкою є грань між життям і смертю. Кожного разу, застрягаючи в повільному київському трафіку, Дмитро подумки переносився в інше українське місто — Херсон, де мешкали його донька Софія та її мати Інна, які навіть не здогадувалися, хто він насправді. Важкий тягар лежав на серці Дмитра: він знав, що небезпечні ігри його начальства загрожують життю найдорожчих для нього людей. Спогади Дмитра ожили. Десять років тому він був у Будапешті, розділеному великим Дунаєм, дуже схожим на Дніпро. Тоді він провів в Угорщині дев’ять довгих місяців. Його місія передбачала співпрацю ФСБ, ЦРУ і MI6 у боротьбі з терористичною загрозою, що насувалася на Європу. У ті дні між ними ще формувалися альянси заради спільної мети. У перерві між таємними нарадами для обміну розвідданими затишне кафе в Будапешті стало місцем доленосної зустрічі. Інна, студентка з України, яка щойно завершила навчання в місцевому університеті, залишившись у місті на літо, підробляла офіціанткою, щоб назбирати грошей перед поверненням додому, до Херсона. Її життєрадісність була заразливою й розпалила роман, який закружив Дмитра у вихорі почуттів, до цього не відомих йому. Попри всі вимоги своєї місії, Дмитро знаходив час для Інни. Нічні прогулянки чудовими парками, поцілунки на усамітнених лавочках і зустрічання світанку над Дунаєм, залитим першим світлом дня, наповнювали його щастям. Кохання, якого він ніколи не знав, м’яко й ніжно накрило його своєю теплою пеленою. Інна була повною протилежністю всього, що уособлював він. Їхні контрастні світи зіштовхнулися в прекрасному парадоксі. Її сяйниста радість і безмежна енергія заповнили порожнечу всередині нього, яку він давно вважав непорушною. Їхній зв’язок став глибшим, але обов’язок знову покликав Дмитра — цього разу в небезпечні простори Африки. Пообіцявши повернутися, він поїхав, не знаючи, чи зможе дотримати своєї обіцянки. Коли доля дала йому можливість повернутися до Інни через чотирнадцять місяців, Дмитро знайшов її в Херсоні. Уже наважившись підійти до неї, він завмер, і його серце стиснулося від болю, — він помітив, що вона тримає на руках немовля. Дмитро все зрозумів без жодних сумнівів — ця дитина була його. У той момент він чітко побачив, як могло б скластися їхнє життя, якби не небезпеки, що переслідували його на кожному кроці. Спостерігаючи здалеку, він відчув тяжкість свого вибору. Його остання місія в Африці принесла йому довгий список ворогів. Дмитро опинився в центрі уваги кількох наркокартелів. Усвідомлення тієї загрози, яку він ніс своїй дитині, охолоджувало кров і наповнювало його жахом. Своїм виходом із тіні він міг затягти їхню доньку та Інну, які нічого не підозрювала, у величезні неприємності. Його серце розривалося від бажання надолужити змарнований час — познайомитися зі своєю дитиною та відродити кохання, яке колись запалило його душу. Однак Дмитро прийняв болісне рішення — триматися в тіні. Він зник у сутінках, залишивши Інні її мирне життя, яке вона старанно будувала, не заплямоване небезпеками його існування. Вона так і не дізналася про його повернення й не почула слів прощання. Його небезпечне життя становило серйозну загрозу для них обох. У Дмитра було занадто багато ворогів: від високопоставлених чиновників із країн третього світу до великих терористичних організацій. Усі вони жадали дізнатися більше про Дмитра Орлова й помститися. Думка про те, що його вороги могли б використати його найглибші зв’язки проти нього, була занадто страшною, щоб ризикувати. Кілька місяців потому Дмитро створив складну мережу компаній і підставних осіб, щоб забезпечувати Інну та їхню доньку Софію на відстані. Через один із таких каналів Інну найняли вебдизайнеркою в компанію з розроблення програмного забезпечення, запропонувавши їй величезну зарплату. Хоча питання з грошима було вирішене, серце Дмитра боліло від думки, що інший чоловік може зайняти призначене йому місце. Однак роки йшли, а Інна залишалася сама. Це було для Дмитра гірко-солодкою втіхою. Відомий під різними іменами, маючи паспорти різних країн і володіючи кількома мовами, Дмитро був справжнім майстром таємного життя. Його завжди оточували секрети й мовчання. Навіть ті, кому він присягав на вірність, не підозрювали про його паломництва до Херсона. Три, а часом і чотири рази на рік він, немов привид, з’являвся в місті та, залишаючись невидимим вартовим, спостерігав здалеку. Через об’єктив своєї камери він закарбував усі важливі віхи в житті Софії — її перші невпевнені кроки в парку, безтурботні ігри із сусідськими дітьми й горде крокування до школи в перший навчальний день. Ці вкрадені миті стали скарбами, захованими в його цифровому онлайн-сховищі, таємною галереєю, що була безмовним свідченням його тихого кохання. *** Рухаючись вулицями Києва, Дмитро розмірковував про події, що невідворотно насувалися. Він помічав довкола ознаки майбутнього хаосу, які відволікали його від роздумів. Уперше чоловік, що був утіленням точності й холоднокровності, відчував, як його розум блукає в полоні почуттів до Софії та Інни. Його внутрішній розлад почався задовго до місії в Україні. Зерна сумнівів були посіяні в кабінеті його начальника, Леоніда Варушева, коли Орлов, щойно повернувшись із Кіпру, отримував завдання. Дізнавшись, що наступним пунктом його призначення стане Київ, Дмитро занадто добре зрозумів зловісний підтекст слів свого керівника. Він знав про недобрі плани своєї країни щодо сусіда. Однак, незважаючи на свій високий рівень доступу до інформації, Дмитро до самого кінця не міг повірити, що уряд, якому він служив, здатний наважитися на щось настільки неймовірне — війну між народами, глибоко пов’язаними своєю історією, сімейними та особистими стосунками. Найбільше Дмитра турбувала безпека дочки. Війна загрожувала знищити все на своєму шляху, включно з життям його дитини, існування якої залишалося таємницею для всього світу Дмитра. Усвідомлення, що його дочка в небезпеці, тільки посилювало його внутрішній конфлікт. У глибині душі він розумів неможливість одночасно виконати обидва обов’язки — служити своїй країні й захищати дочку. У цій внутрішній боротьбі Дмитро розривався між обов’язком і бажанням. Він став людиною, яка веде війну з власним серцем. *** Житловий комплекс на Оболоні, біля якого Орлов плавно припаркував машину, поєднував сучасну елегантність і міський шарм. Орлов перевірив внутрішні кишені куртки. Його водійські права й паспорт на ім’я Павла Луковича з Бреста, Білорусь, були на місці. Зі смартфоном і планшетом у руках він замкнув автомобіль і повністю перевтілився в бізнесмена, який, нібито, покинув Білорусь, маючи амбіції побудувати софтверну імперію в Україні. Під цим прикриттям ховалася його справжня місія — керівництво групою оперативників ФСБ в одній із найзухваліших операцій. Коли Дмитро увійшов до квартири, його команда вже чекала на нього. Він зняв куртку й зайняв місце в центрі їхнього імпровізованого командного пункту. — Ще раз пройдемося за планом, — наказав він, і його погляд став гострим і зосередженим. — У день X наше вікно можливостей відкриється за сигналом — у нас буде всього дві години. У розпал хаосу настане наш час. Наша людина всередині СБУ створить необхідну обстановку, організувавши зустріч під приводом передачі важливої розвідувальної інформації українській стороні. Він зробив паузу, потім продовжив, чітко описуючи кожен крок: — Сценарій такий. Дзвінок від білоруської служби безпеки надійде до СБУ приблизно через три-чотири години після початку основної операції. Вони запросять зустріч між президентом України та спеціальним посланцем, який привіз нібито надсекретне повідомлення від президента Білорусі. Те, що повідомлення передано неофіційними каналами, додасть йому правдоподібності. Хоча білоруський президент повністю підконтрольний Росії, він міг захотіти таємно допомогти. Українці легко в це повірять. А я буду тим самим посланцем. Це перший етап. Дмитро розгорнув детальну карту Києва. Його вулиці та будівлі лежали перед ним, немов шахівниця, готова до наступного ходу. — Щойно зустріч буде підтверджено, я разом з Анатолієм зайду до Офісу президента ось тут, — він вказав на одну з будівель на карті, — а ти, Сергію, — олівець рішуче постукав по іншій ділянці, — та Олег забезпечите шляхи відходу тут і тут. Команда швидко узгодила план, і задум немов ожив, об’єднуючи всіх учасників майбутньої операції. — Пристрій? — коротко запитав Орлов, і в кімнаті повисло напружене очікування. Анатолій обережно дістав зі сталевої коробки iPhone. Під його блискучою поверхнею ховалося смертоносне начиння. — Готово. Однак залишається одна проблема. Як його пронести через охорону? — Ніяк. Ми здамо всі пристрої, — пояснив Дмитро. Він був стратегом, який передбачає кожен крок. — Однак у розпал переговорів, коли ставки зростуть, а нерви будуть на межі, протоколи відійдуть на другий план. Відчай через те, що ми «пропонуємо», затьмарить їхню обережність. Я попрошу повернути смартфон пізніше, щоб показати доказ повідомлення. З урахуванням обставин, важливості наших переговорів і високого рівня стресу їх буде легко збити з пантелику, і під час перевірки охорона не створить проблем. Вони вхопляться за будь-яку можливість. Знову зробивши паузу, він продовжив: — Я покладу смартфон перед ними на стіл. Виведення на екран повідомлення активує пристрій, і через чотири секунди він вибухне. Анатолію, щойно повідомлення з’явиться на екрані, ти рахуєш до трьох і падаєш на підлогу якомога далі. Після цього ми розберемося з тими, хто прибіжить на шум. Це буде швидко й небезпечно, але ми все передбачили. Якщо план з iPhone з якоїсь причини провалиться, у нас є план Б. У цьому разі для нас із тобою, Толику, місія стане квитком в один кінець. Ти знаєш, що робити. Анатолій мовчки кивнув. Його серце стиснулося від думки про те, що він може не пережити цю операцію. Його погляд на мить затримався на золотій каблучці, що стискала палець на правій руці Орлова. Вона виглядала як звичайна прикраса, але Анатолій знав, що все не так просто. Ця каблучка за своєю оманливою простотою зберігала смертоносний секрет. Спроєктована з бездоганною точністю, у ній ховалася крихітна, невидима для звичайного ока голка, але гостра, як хірургічний шприц. Одночасне натискання з двох боків каблучки вивільняло її. Одного рукостискання вистачило б, щоб смертельна доза потрапила в кров через ледь помітне проникнення голки в шкіру. Анатолій знав, що Орлову знадобиться лише мить близькості з президентом, щоб виконати завдання. Він розумів, що поставлено на карту і що вірогідність не повернутися для них дуже висока. Сергій, один з оперативників, нервово засовався на стільці й заявив: — Сподіваюся, все пройде гладко і через тиждень ця країна стоятиме на колінах. У його тоні звучала впевненість. Орлов відповів йому довгим, суворим поглядом. — Нам слід зосередитися на завданні. Не відволікайтеся на політику. — Це не політика, — відрізав Сергій. — Це необхідність — знищити цю націю. Вони зрадники, американські шавки, які ніколи не будуть лояльними до Росії. У кімнаті повисла незручна тиша. Орлов, керівник операції, вирішив не реагувати на коментар, хоча він його зачепив. Сергія та Олега, офіцерів СЗР , було відряджено як групу підтримки для Дмитра й Анатолія, які представляли ФСБ. Дмитро, який щойно познайомився з ними, знав про них небагато. Вони були професіоналами, але їхні особисті погляди викликали в нього тривогу. Через жорстку позицію Сергія щодо українців Орлов відчував дискомфорт. Він мимоволі проєктував ці слова на образ своєї доньки, яка, як не крути, була українкою. За довгу кар’єру шпигуна, після безлічі операцій у різних країнах — навіть тих, що передбачали ліквідацію справді мерзенних персонажів, — Орлов завжди пишався тим, що ніколи не шкодив мирним жителям. Однак йому здавалося, що в майбутні дні його переконання, вірність і людяність будуть випробувані на міцність. З оперативниками на кшталт Сергія в команді Орлов побоювався, що шлях може завести його в темніші й небезпечніші нетрі, ніж він коли-небудь міг собі уявити. Три місяці тому Похмуре листопадове небо над Лондоном огортало смутком, що контрастував із теплом домашнього вогнища за зачиненими дверима. Кетрін Вокер, шановна голова MI6, задумливо стояла біля вікна свого кабінету й дивилася на світ крізь дощову сірість. Погода відповідала настрою, що залишився після виснажливого брифінгу з відділом міжнародних справ. Повітря в кабінеті, здавалося, все ще бриніло від зачитаного розвідувального звіту: війна в Європі була вже не припущенням, а майже реальністю. Доля розігрувала свої карти, наближаючи неминуче зіткнення, яке могло розпочатися дуже скоро. Відганяючи важкі роздуми, що захопили її після брифінгу, Кетрін покликала секретаря. — З’єднайте мене з близькосхідною станцією. Мені потрібно терміново поговорити з Джеком Макбрайдом. Секунди тягнулися повільно, кожна наповнена напругою, поки нарешті впевнений голос Джека не прорізав ефір, нагадуючи про спокійніші часи. — Як справи, Кетрін? — його теплий тон створював відчуття близькості. В її очах на мить промайнула усмішка, викликана спогадами про їхнє спільне минуле. — Не так добре, як у тебе з погодою, Джеку. Тут просто жахливо, — продовжила вона з легким смутком. Їхня дружба, викувана у вогні служби, ґрунтувалася не тільки на професіоналізмі, а й на особистій симпатії. Колись вони стояли на межі чогось більшого, але обов’язок переважив почуття. — Ах, листопад на Кіпрі — справжня насолода. Чесно, це моя улюблена пора року. Погода просто чудова! — у голосі Джека прозвучали щасливі нотки. — Доведеться зіпсувати тобі настрій, Джеку. Пакуй речі, — твердо сказала Кетрін. Її тон чітко вказував на терміновість наказу. На іншому кінці лінії настала коротка тиша. Джек обмірковував почуте. Він миттєво зрозумів те, що не прозвучало. — Україна? — нарешті вимовив він, вкотре демонструючи свою бездоганну інтуїцію. — Так, — сумно підтвердила Кетрін. — Новий майданчик для ігор зла, Джеку. — Я буду в Лондоні через два дні, — упевнено відповів він. Лінія потріскувала, немов передаючи його мовчазну рішучість, перш ніж зв’язок обірвався. Кетрін залишилася біля вікна. Її віддзеркалення як привид застигло у склі. Поступ близької війни чувся на залитих дощем вулицях Лондона. *** Джек влаштувався в кріслі, відчуваючи, як тяжкість ситуації, що склалася у світі, давить йому на плечі. Він потер скроні, занурившись у думки. Терміновість, із якою агентство зажадало його повернення до Лондона, була більш ніж красномовною. Усередині розвідувальної спільноти посилювалися чутки про прийдешні зміни, викликаючи гострі суперечки. США і Велика Британія були переконані, що конфлікт неминучий, тоді як Німеччина вагалася, а Франція категорично заперечувала таку можливість. Повітря кипіло від припущень про наміри Путіна, а західні високопосадовці змагалися через місце за переговорним столом у Кремлі, який, здавалося, подовжувався з кожним новим візитом до Кремля. У цей критичний момент світ балансував на межі рішення, і багато хто чіплявся за надію, що дипломатія завадить катастрофі. Однак у темних коридорах, де працював Джек, оптимізм траплявся рідко. Тут дії говорили голосніше за слова, і шепіт війни, що насувалася, сприймали як реальний факт. Ситуація на місцях загострювалася. Росія мобілізувала значні сили біля кордонів України, а розвідувальні звіти, що майже не залишали сумнівів, вказували на близький початок вторгнення. Дзвінок Кетрін прорізав цей шум, ставши сигналом, що ставки зросли за одну ніч. Це підтвердило те, чого Джек побоювався: уряд нарешті визнав загрозу й дав MI6 наказ діяти. Алекса увійшла в будинок і, побачивши, що Джек пакує їхні валізи, завмерла. — Привіт, люба, — сказав він, обернувшись до неї. Його голос звучав напружено. — Ми завтра відлітаємо до Лондона. Квитки вже на руках. Їхні погляди зустрілися, і Алекса одразу зрозуміла, наскільки серйозна ситуація. Її перехід із поліції Кіпру в підрозділ Джека на близькосхідній станції MI6 дав їй можливість побачити хаос світових справ зсередини. Як і Джек, вона була готова до шторму, який тепер, здавалося, став невідворотним. Два дні потому Лондон зустрів Джека й Алексу своїм фірмовим поєднанням дощу й вітру. Небо нагадувало суцільне сіре полотно. Після прибуття пара вирушила у квартиру Джека в центрі міста. Поки Алекса розпаковувала валізи й готувала вечерю, Джек не гаяв часу і, викликавши таксі, попрямував до штаб-квартири MI6. На нього чекала Кетрін. Їхня зустріч була теплою — легкий поцілунок у щоку й кілька вітальних слів старих друзів, яким бракує часу на душевніше спілкування. Вони одразу всілися за стіл для нарад, і люб’язності поступилися місцем серйозній справі. Тепер усі розмови стосувалися виключно роботи. — Ситуація така, — почала Кетрін. — Прем’єр-міністр переконаний, що вторгнення неминуче. За нашими даними, стратегія Росії ґрунтується на стрімкій повітряній атаці з метою нейтралізації української системи ППО , яка й так не становить загрози. Вони планують наступ із кількох фронтів: з півдня, сходу та півночі. Вона вказала на цифрову мапу, спроєктовану на величезний екран позаду неї, й виділила військовий аеродром у Гостомелі. — Очікується, що тут висадяться спецвійська та десантники, щоб зробити аеродром базою для подальших операцій. Їхня мета — швидкий прорив до Києва, підтриманий бронетанковими бригадами з півночі. Одночасно сили з півдня й південного сходу просуватимуться на північ із Криму і на захід із Донецька, націлюючись на Маріуполь, Херсон і Миколаїв, тоді як інша група зі сходу атакує Харків. Уся операція розрахована на три-десять днів. Джек вбирав деталі, його погляд був прикутий до карти. — Дуже амбітний план, — зауважив він. — Що стосується термінів, точної дати у нас немає, — визнала Кетрін. — І яка в них стратегія в разі успіху? — продовжив Джек. — Саме тому ми тут, Джеку. Загальна оцінка така: якщо Київ впаде, український уряд відступить на захід, найімовірніше, до Львова, ближче до польського кордону. Решта збройних сил перегрупуються для захисту західної частини країни. Незважаючи на свої сили, російська армія ризикує переоцінити свої можливості. Ймовірно, вони зосередяться на зміцненні позицій на півдні, особливо в Одесі, фактично ізолюючи іншу частину країни. Наше основне завдання — забезпечити виживання законного уряду й захистити президента за будь-яку ціну. Це пряме розпорядження прем’єр-міністра. — Зрозумів. Отже, нам потрібен план на випадок, якщо все піде не так, — підбив підсумок Джек. — Точно, — підтвердила Кетрін. — Джеку, тобі доведеться терміново опрацювати гори розвідувальної інформації, — додала вона. В останні години похмурого дня Джек набрав номер Алекси зі свого кабінету в штаб-квартирі MI6. Він говорив швидко, явно поспішаючи, що свідчило про серйозність ситуації: — Я не повернуся додому сьогодні. Алекса, завжди готова підставити плече, запропонувала свою допомогу. Розуміючи необхідність швидких і рішучих дій, Джек окреслив деталі термінової роботи. Разом вони могли швидше розібратися в лабіринті інформації, яка, можливо, містила ключ до розуміння загрози, що насувалася. Не гаючи ані хвилини, Алекса зібрала вечерю й викликала таксі. Дорогою до Джека вона спостерігала, як за вікном автомобіля миготять вогні міста. Після її прибуття вони одразу занурилися у світ неясних натяків і секретів, оточені морем розвідувальних звітів. Із зосередженістю, близькою до одержимості, Джек переглядав документи, наповнені зашифрованими повідомленнями та відомостями про таємні операції, вистежуючи складну мережу взаємодій, яка зв’язала Україну, Росію і Білорусь. Остання не з власної волі несподівано стала ключовим гравцем, але її кордони перетворилися на ворота для російських сил. Гострий погляд Джека вихоплював серед безлічі сторінок деталі, що натякали на зв’язки, які ще належало розкрити. Алекса з прискіпливістю детектива вивчала звіт MI6 від агента, впровадженого в білоруську службу безпеки. Документ свідчив про загрозливе зростання комунікацій із ФСБ, вказуючи на ретельно сплановану операцію з недобрими намірами. У звіті була детально описана участь білоруських агентів у розробленні спільної місії з ФСБ на території України. — Дивись, — закликала Алекса. Її знахідка була доказом змови, що назрівала в коридорах влади Мінська. — Посилений обмін інформацією вказує на щось, що заслуговує на увагу. Кивнувши, Джек задумливо промовив: — Вони завжди щось замислюють, але це... це особливо цікаво. Сторінка, яку передала Алекса, містила головоломку, яку слід було розгадати. — Слід вийти на нашу людину в Мінську, — вирішив Джек, одразу розробивши стратегію. — Нам потрібна докладна думка інсайдера про те, що відбувається. — Уже виконую, — підтвердила Алекса, і її пальці швидко заковзали по клавішах ноутбука, перетворюючи здогадки на точну інформацію. Коли перші промені світанку проникли в їхній кабінет, Джек і Алекса все ще вивчали звіти, складаючи з розвідданих мозаїку, що малювала тривожну картину. Мережа агентів по всій Росії була приведена в стан високої готовності й займалася терміновим збиранням даних. Джек очолив спеціальну робочу групу MI6, завданням якої було забезпечення фізичної та політичної безпеки українського уряду. Впевненість Кетрін у його здібностях була непохитною. Вона довірила Джеку керівництво групою, яка стала останнім бастіоном на шляху шторму, що загрожував знищити цілу країну. Для Джека налагодження зв’язку з українською стороною було першочерговим завданням. Він розумів, що СБУ роками страждала від проникнення російських агентів, і це робило пошук надійного каналу зв’язку з Офісом президента та його довіреним колом надзвичайно складною справою. У цьому заплутаному лабіринті шпигунства й контррозвідки лише одне ім’я виділялося як символ довіри й компетентності — Андрій Буранов. Буранов, молодий голова ГУР , був не просто черговим шпигуном. Завдяки своїй проникливості й винахідливості він став винятковим талантом у світі міжнародної розвідки. Ба більше, Андрій заробив репутацію надійного союзника для західних розвідувальних структур, яку було вкрай складно здобути в цих колах. Рішення Джека звернутися до Андрія підкріплювалося спогадами про їхню коротку зустріч кілька років тому в Стокгольмі на конференції, що зібрала найкращі уми світу розвідки. Там, у холодному елегантному місті, Джек побачив в Андрієві споріднену душу — такого самого воїна в нескінченній битві за інформацію та перевагу. Тепер, коли шахівниці глобальної політики загрожував землетрус, Джек зрозумів, що зв’язок з Андрієм був критично важливим. У молодому українському розвіднику він бачив ключ до серця оборони України проти зовнішньої агресії і шанс зміцнити союз, який міг би змінити хід війни, що повільно охоплювала Європу. За кілька днів до Різдва 2021 року Пізнього грудневого вечора Відень сяяв святковим блиском різдвяних вогнів. Радісна атмосфера відчувалася скрізь попри холодну зимову погоду. Джек, сховавшись від передсвяткової метушні в затишному барі готелю Imperial, насолоджувався келихом коньяку Delamain. Готель гудів від величезної кількості відвідувачів, які готувалися до Різдва, але Джек зумів зайняти усамітнений куточок у просторому барі — тиху сцену для важливої зустрічі. Зовні двоє агентів змішалися зі святковим натовпом, оберігаючи конфіденційність розмови Джека. Буранов прибув вчасно. Його поведінка видавала впевненість і рішучість, а про розуміння серйозності ситуації свідчило міцне рукостискання та коротке привітання. Усе було готово для діалогу виняткової важливості. — Дякую, що погодився зустрітися так раптово, — почав Джек тихо. — Мене призначили зв’язковим для всіх секретних комунікацій між нашими урядами. Ситуація настільки делікатна, що ми не можемо залучати інших. Моє головне завдання — допомогти із забезпеченням безпеки й працездатності вашого уряду в разі вторгнення. Навіть якщо буде втрачено столицю й більшу частину території, голос президента має залишатися легітимним для всього світу. Буранов відповів не вагаючись: — Джеку, війна вже нависла над нами, і ваша допомога неоціненна. У його голосі звучала щирість, а його відданість справі своєї країни перегукувалася з почуттям обов’язку самого Джека. Підійшов офіціант, і вони зробили замовлення. Буранов попросив віскі, а Джек залишився вірним своєму Delamain. Нахилившись уперед, Джек поставив запитання: — Які настрої у вашому уряді щодо загрози, з якою ви зіткнулися? Буранов зітхнув, у його очах промайнула втома. — Це суміш різних думок і прогнозів, якщо чесно. Наш президент щосили намагається усвідомити масштаб можливого вторгнення. Він переконаний, що дві країни настільки пов’язані родинними узами, що це рішення не буде популярним у Росії і негативно позначиться на рейтингу Путіна. Особисто я із цим не згоден. Також багато спекуляцій на тему того, що все обмежиться воєнними діями довкола Луганська й Донецька, щоб підняти ставки й змусити нас підписати якісь нові Мінські угоди. Помовчавши, він продовжив, і його голос став більш напруженим: — Ключова помилка деяких наших високопосадовців полягає в припущенні, що Росія відвернеться від свого президента після втрати кількох тисяч солдатів. Такий сценарій міг би спрацювати в інших європейських країнах, але не в Росії. Там страх перед репресіями значно переважує горе через загибель військових. Отже, віра в те, що така стратегія змусить Путіна відповісти за свої дії, — серйозна помилка. Буранов подивився прямо в очі Джекові. — Тож для багатьох це гра в здогадки, але не для мене. Я впевнений, що це буде повномасштабне вторгнення. Розвідувальна інформація, якою я володію, це підтверджує. Знову помовчавши, Буранов заговорив, ретельно добираючи слова: — Наш головнокомандувач теж не поділяє вагань президента. Він мовчки готується до найгіршого, усвідомлюючи, що наша країна переповнена російськими шпигунами. Джек кивнув, обдумуючи слова Андрія. Ситуація здобула чіткі обриси: країна на межі, її лідери намагаються йти небезпечним шляхом, заперечуючи сувору реальність. Вони засиділися до глибокої ночі. Їхня розмова ставала все відвертішою, і Джек розкрив інформацію, яка могла б стати сюжетом шпигунського роману. Він розповів про секретний меморандум із Білорусі, що натякав на співпрацю між ФСБ і білоруськими спецслужбами. Джерело, яке надало ці дані MI6, вважало, що план передбачає використання агента всередині СБУ — найімовірніше, проросійського союзника — для операції, зміст якої був невідомий. — Єдине, що нам вдалося зрозуміти, — зізнався Джек, заговоривши ще тихіше, — що є повідомлення, призначене для цього агента. Його має доставити білоруська розвідка в день, який вони загадково називають днем X. Він замовк, даючи час вагомості своїх слів осісти. — Ми поки що не знаємо, що міститься в цьому повідомленні, але в мене є передчуття, що ми не можемо ігнорувати його. Буранов, зосереджено слухаючи, швидко робив записи й засипав Джека запитаннями, уточнюючи кожну деталь. — Я розберуся із цим, — пообіцяв він. Інтрига, яку містив секретний меморандум, поставила перед ними безліч запитань, але вони були готові розгадати зашифровану таємницю. Джек і Андрій детально обговорювали стратегію, накидаючи покроковий план дій, які мали зробити їхні агентства в разі вторгнення. Сидячи в тихому кутку готелю Imperial, оточені святковою атмосферою Відня, Джек і Андрій закладали основи партнерства, готові вступити в перегони із часом і зустріти шторм, що був уже біля їхнього порога.